Бесплатные школьные сочинения
Блог «Лучшие школьные сочинения» – место, где можно бесплатно списать готовые школьные сочинения по русскому языку и литературе. Предлагаю ознакомится с сочинениями для 7, 8, 9, 10 класса по русской литературе.
Роман Ивана Багряного «Сад Гефсиманский» — приговор тоталитарной системе
- Получить ссылку
- Электронная почта
- Другие приложения
Роман «Сад Гетманский» автобиографический, события, описанные в нем, происходят на территории Сумской и Харьковской областей. Однако, было бы большой ошибкой отождествлять главного героя Андрея Чумака с самим Иваном Багряным. Данный роман является образцом синтеза двух стихий — раскованного творческого воображения, с одной стороны, и переобремененности чрезмерными деталями из собственной тюремной практики. Борьба двух начал — художественного и публицистического — часто препятствовала Багряному, а потому роман имеет немного документальный характер.
Таким образом, эпопею И. Багряного можно рассматривать в двойной плоскости — эстетичной и исторической. И. Багряный, будто под микроскопом исследует тоталитарную систему, философия которой сводится к такому тезису: «Не рассчитывайте ни на какое милосердие, так как человек есть пшик. Вы жестоко ошибетесь, если будете думать, что с вами кто-то здесь будет цацкаться. Нам некогда цацкаться. Вас — и не только вас персонально, и всех там, — здесь раздавят, как муху, и никто не будет жалеть.
И глазом не моргнете. В СССР людей хватит!». Основной конфликт романа состоит в противостоянии — «пшик» бросает вызов автору этих слов, не подписывает протокола, не сознается в несуществующем преступлении именно потому, что он больше этой системы, он — душа вечная, а система — мыльный пузырь, который, раздуваясь, рано или поздно лопается.
Герой романа испытает страшные физические пытки, но духовные мучения намного серьезнее. Кто предал? Кто стал Иудой? Неужели один из братьев, а может любимая девушка? Андрею кажется, что такие мысли по капле высасывают из него кровь, мозг, душу. От такого состояния души можно сойти с ума.
Автор в конце концов, будто смиловавшись над главным героем, открывает нам Иуду — скромный и незаметный отец Яков, закрыв Библию, куда-то скрывается, а четыре брата, собравшись в отцовском доме, гомонят между собой, ничего не подозревая, плененные кручиной и радостью. Иуда — это вечный образ, это то, чего нельзя потрогать, это иррациональный закон любого тоталитарно-диктаторского общества.
В основу сюжета положена форма диалогов между палачом и жертвой, по образцу Понтий Пилат — Иисус Христос. Следователи меняются, будто в калейдоскопе и у каждого свой метод «делать тряпку» из «подопытного». Андрей Чумак остается непокоренным. Он не боится один раз умереть, он боится умереть дважды — духовно, а потом физически. А потому откровенно разрушает перед «пилатами» основания диктатуры пролетариата, которая развернулась против самих ее творцов. «Я не признаю пролетарского правосудия, осуществляемого закаблуками и пылкой! Вот это мое кредо. И так же не признаю социализма, выстроенного тюрьмой и шаром», — заявляет герой романа.
До Ивана Багряного целая когорта украинских писателей изображали персонажей, которые теряли человеческое подобие, попадаясь в сложные социальные, общественные, бытовые, объективные или субъективные обстоятельства. Иван Багряный подает образ такого человека, который от невыносимой физической и духовной пытки не теряет личность, а наоборот становится более порядочным и чистым.
Источник
Ивана багряного сад гефсиманский
Всі прізвища в цій книзі, як то прізвища всіх без винятку змальованих тут працівників НКВД та тюремної адміністрації, а також всі прізвища в’язнів (за винятком лише кількох змінених), — є правдиві.
«Отче мій! Коли можна, нехай мимо йде від мене чаша ця. »
Ще він говорив, коли се Юда, один з дванадцяти, приходить, а з ним багато народу з мечами й дрюччям од архієреїв та старших людських… Та й узяли його…
Швидко біжать поїзди степами, швидко пливуть кораблі морями, ще швидше летять літаки попід небесами, та найшвидше летить материне серце. Через гори високії, через води глибокії, через краї чужі несходимі мчить воно ластівкою, за синами шукаючи, їх виглядаючи, та й — повертається назад змучене, — нема. Краї несходимі, міста незчислимі, гори непроглядні, чужина чужа, непривітна, — не знайти там матері синів своїх. Марно кидається бідне материнське серце. Нема. А вони, сини, чи живі, а чи, може, їх і немає, — ані вісток не подають, ані самі не прибувають, ані поїздами, ані кораблями, ані тими літаками.
Умираючи, старий Чумак, старий коваль, наказав був усіх синів своїх до себе мерщій згукати, телеграму вдарити, щоб мерщій поспішали, поки ще він живий. Хотів перед смертю сам заповіт їм батьківський дати. Особливо ті три, бо по четвертому і слід десь щез, у тім Сибіру, на тій холодній десь каторзі. А й четвертого кликали, лише телеграму не били, а так, серцем кликали; бо ж шляхи йому заказані, стежки загороджені, крила зборкані і адресу — хіба сам вітер знає. Вдарили телеграму — і чекав Чумак. І довго не хотів умирати…
Кидається тепер от серцем мати — стара Чумачиха, а сама сидить нерухомо. Сидить тиха, задумана, стискає руками маленький папірець.
А старий Чумак, старий коваль… Немає вже старого Чумака. Ото стоїть свічечка на коливі — ото й був він.
Десять днів не гасила її стара Чумачиха, все міняла, синів дожидаючи, над «душкою» старого сидячи.
А в суботу поминальну запалила оце її знову, бо прийшла телеграма. Найменший почув. І десь їде. Отой найдорожчий і найнещасливіший, найбільша материна потіха і найбільше горе. Ачей і старий Чумак за нього серцем зітлів та й у землю сиру від журби тяжкої ліг.
Розгладжує мати папірець рукою, а сама дивиться на свічечку і щось шепоче. Чекає. Лиш час від часу зітхає тяжко — либонь життя тяжке та й синову долю передумує, зустрічі жде. Так від самого ранку.
І від самого ранку сидить біля неї отець Яков (чомусь неодмінно Яков, а не Яків, бо то, бач, звучить дуже фамільярно і по – простецькому, бо то Яків просто старого Чумака звали, бо був коваль), єдиний, якимось чудом уцілілий священик на цілу цю околицю, а може, й на ціле місто. Він потішає, він розважає стару Чумачиху і ділить її горе.
Відколи поховав старого Чумака, отець Яков щодня приходив в обідню пору і сидів до вечора — потішав стару і научав малу — дочку – підлітка, останню дитину, що лишилася при матері. Зм’якшував печаль і журбу за покійним розмовами про ліпше потойбічне життя, про той світ, де немає «ні печалі, ні зітхання». А сьогодні прийшов він з самого ранку, тільки – но скінчивши службу в своїй церкві на цвинтарі.
Розгорнувши стару Чумакову біблію, — отаку грубезну книгу, що її любив читати Чумак вечорами осінніми, — отець Яков тихо, але все серце вкладаючи, читав матері про сад Гетсиманський. Читав до крику трагічну епопею мук бентежного живого серця, епопею людської і разом божеської млості перед мученицькою смертю. Читав крик серця про «чашу», аби вона минула приреченого… Читав про зраду Юди… Про відступництво Петра, що зрікся Вчителя, за ким півень прокричав двічі.
На цім місці стара мати здригнула, затиснувши папірець, наче їй справді вчувся крик того півня чорної, глухої ночі, що віщував зраду, чи дійшло до свідомості ім’я «Юда», при якому завжди стискалося її щире материнське серце.
До хати вбігло дівча, віддихуючись, як після шаленої біганини. Тонка, мов билина, досить висока на свої 14 літ, бистроока Галя. Серйозна не по літах. В руках вона тримала вузлик.
— Куди це, мамо? — зашепотіла, щоб не сполохати візії про той сад Гетсиманський.
— Та це ж я, мамо, Андрієві… Це вино тут… І пиво… З дороги щоб… Він любив…
Мати посміхнулась, змахнувши сльозу, що навернулась, на дочку глядячи.
— Постав там… Та вже не бігай, посидь собі, ач яка зелена та тонка, мов кішка.
Галя озирнулась по хаті і поставила вузлик на покуті. Ліпшого місця для свого дорогоцінного подарунка не могла знайти. Замилувалась. Отець Яков подивився, потім повів очима вгору по стіні, зітхнув, скрутнув головою і нічого не сказав. Узявся до Біблії.
Источник